Ну як же без Дубровиці, скажіте?

Здається, ніби недавно відзначали багатовіковий ювілей Дубровиці, а вже по тому зустрічаємо шостий День міста – найстарішого на Рівненщині й досі молодого. І знову занурюєшся в його сиву минувшину, роззираєшся на сьогодення, а ще хочеться поглянути в майбутнє з надією, бо ж вона, як відомо, помирає останньою.

Якось побував у нашому місті український поет Андрій Ярмульський. Не без цікавості ходив неширокими вулицями, милувався мальовничими околицями, спілкувався з краянами. Й народилися з-під творчого пера ліричні рядки: «Ну як же без Дубровиці, скажіте (в краю поліськім як же без гостин?). Тут картоплі цвітуть під шепіт жита, і віє холодком із сухих капустин…». Гарно.

Але далеко не завжди Дубровицька історія повивалася лірикою. Були переможні й ні походи проти войовничих кочовиків. У одному з них, 1183 року, дубровицький князь Гліб Юрійович, як свідчить Іпатіївський літопис, брав участь у переможному поході проти половців. Неспроста тепер одна з вулиць міста носить його і’мя. Інший наш князь, Олександр, за Густинським літописом, у 1224-ому разом з багатьма іншими русичами прийняв смерть у битві на річці Калці. А що вже казати про грозяне ХХ століття: революції, громадянська війна, Перша й Друга світові, нарешті, Чорнобильська катастрофа, які не обминули й рідного краю.

Та, попри все, залишається місто. Й до стареньких приєднуються в ньому молоді вулиці. Й під дахами осель живуть на них люди.

Ось вона, вулиця, ось він, той дім…

Це відома колись пісня згадалася. А тим часом скільки нині в Дубровиці вулиць? Ще колись, як вбачається, було їх чи не три основних, що вели від історичного центру в напрямку Воробина, Берестя, Мочулища, до них прилаштовувалися менші та ще деінде з’єднувалися провулочками. Тепер же маємо, так би мовити, офіційних понад сім десятків вулиць і провулків загальною протяжністю 73 кілометри. Для порівняння, ще дев’ять літ тому цей показник становив 60,5 км. Бо ж, повторимося, ростуть нові вулиці, котрим подекуди ще тільки-но належить дістати назви. Й таким новобудам тільки радієш.

Наразі не нове запитання: а що в назвах наших вулиць? Випало якось поцікавитися у жителів вулиці Артеменка, чому їхня вулиця зветься саме так, і ніхто не відповів, чому ж. Можливо, не знали ще й тому, що тут живе немало немісцевого люду. Тим часом Степан Єлізарович Артеменко, тоді підполковник, згодом полковник, двічі герой Радянського Союзу, був командиром 447 полку 397-ї Сарненської Червонопрапорної ордена Кутузова другого ступеня стрілецької дивізії, який у січні 1944-го першим ступив на Дубровиччину, дислокувався тут тривалий час, аж до початку знаменитої наступальної операції «Багратіон». Уродженець Одещини, Степан Артеменко став почесним громадянином нашої Дубровиці.

До речі, такого ж звання був удостоєний і ветеран цієї дивізії Бабкен Сосян. Уже по війні він у співавторстві написав документальну книжку «Дорогами війни», що у 1988 р. вийшла друком у єреванському видавництві «Айвастан».

Ось таке у назві вулиці. Взагалі ж у нас назви вулиць подекуди неодноразово змінювалися. Наприклад, Воробинська свого часу перейменовувалася на вулицю Сталіна, потім Комуністичну, аж поки нарешті їй не повернули історичну назву. Повернуто історичні назви й Колодязьній, Новій, Кривій, Макарівській, Селиці, Березовій, Поштовій.

Принагідно, на останній і пошти немає, а назва є. Чому? Справа в тому, що іще за царських часів тут була таки пошта, потім за польських, далі й по війні, аж поки не побудували сучасне її приміщення неподалік, на вулиці Шевченка. Звідки й назва: Поштова.

Власне, й вона не завжди була такою. Трапилося до ювілею «залізного Фелікса» перейменували її на Дзержинського. А згадується, містилася пошта в будинку, де зараз райвідділ освіти. В приміщенні, де нині кабінет начальника відділу і приймальня, містився телеграф, окремий вхід був з бокової вулички, а головний вхід вів до поштового залу. Поруч іще донедавна стояв житловий будинок, у якому традиційно мешкали родини начальників цього підприємства зв’язку.

Вулиці наші… Була Колківська, потім стала Титова, тепер вона Володимирська. За бажанням мешканців (є відповідні їх підписи) вулицю Толстого перейменовано на Степана Бандери. А на пропозицію парафіян храму Різдва Богородиці перейменували на Степана Бандери. Нарешті, площа Дубровицького збройного повстання набула назву Злагоди, що, думається, дуже логічно, адже злагода дуже потрібна всім нам.

Одна з нових вулиць носить ім’я Віталія Каменського – дубровицького юнака, який загинув в Афганістані. На знак пам’яті і про полеглого земляка, й про ту таку непотрібну нам війну.

І як же спокійно, м’яко звучать назви інших нових вулиць: Тиха, Паркова, Лугова, Польова, Підлісна, Садова. А ще – Горинська, Поліська. А ще – Дружби. Або повертають подумки у давніші часи Цегельна, Глиняна, Ставкова, адже колись тут була цегельня.

Можливо, саме з тієї цегли зведені найстаріші дубровицькі будинки. Наприклад, Рабе шків по Макарівській – у 1914-ому, про що свідчать цифри, викладені цегляними шматочками на його фронтоні. Вважається, тоді ж збудовано теперішнє райво, хоча за деякими даними ця будівля статечніша віком. Ну, і вочевидь у позаминулому столітті зводилося «старе», иепер добудоване, приміщення ЗОШ №1. Принаймні, хлопець із Зарічненщини, який її відвідував, був 1885 року народження й коли прийшов сюди на навчання, школа вже діяла не один рік. Нарешті, ще статечніше віком і без того статечні дубровицькі храми. А один з них ще і свій ювілей відзначає.

Пам’ятає Івана Грозного

Так, на межі далеких XVI-XVII століть за ініціативи маршалка Великого князівства Литовського Януша Дольського постала одна з окрас міста – римо-католицький костел Івана Хрестителя. На кошти парафіян зведено 1872 року православну церкву Святого Чудотворця Миколая, так звану «синю». За кошти парафіян збудували її, бо місто розросталось, з появою залізниці з’явилася його загоринська зона. А десятиліттям раніше, у 1861-ому, коштом власника Воробина й фактично Дубровиці графа Ігнатія Броель-Плятера збудовано церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Ось так: католицький магнат став фундатором спорудження православного храму. Й цьогоріч «мурованій» церкві – півтора століття.

Проте вона парафією набагато давніша. Про це повідомляє «Історико-статистичний опис церков та парафій Волинської єпархії», укладений у Луцькій духовній семінарії й виданий друком у друкарні Почаєво-Успенської лаври 1889 року. Наш храм, під іменем Пречистенської церкви, згадується в акті від 1576 року – в заповіті княгині Марії Курбської, уродженої княжни Гольшанської.

Достатньо широко відомий факт, що князь Андрій Курбський-Ярославський, рятуючись від гніву царя Івана Грозного, втік до Литви, до якої тоді належали й теперішні наші землі. До знаних історичних джерел належить листування Курбського з Грозним. І факт значно менше відомий, що тут князь Андрій одружився з княжною Марією, надто що в посаг йому дісталася і Дубровиця. А в заповіті Марія писала, аби чоловік по її смерті передав дубровицькій церкві ряд речей, зокрема, дорогі Євангелія та інші, що належали їй. Відтоді минуло 435 років.

Такий вже поступ простої діалектики: люди народжуються, живуть і помирають, будуються й моляться Богові за сьогоднішнє і прийдешнє на своїй землі.

Поступ простої діалектики

За цю землю дубровичанин Федір Кренько, нині почесний громадянин нашого міста, воював у 45-ому на далекій манчжурській землі. Гобі, Хінчан, Мукден – то для нього не лише географічні поняття, а й украй важкі воєнні шляхи-дороги. І мільйонна Квантунська армія, що вважалася чи не кращою в японців, для нього не просто факт з історії, а безпосередня його біографія, пекучіша тим, що народ уже відсвяткував перемогу над гітлерівською Німеччиною, а тут ще тривала кровопролитна Друга світова.

Федір Іванович був радистом-корегувальником батарейного вогню. Разом з тим у їхній бригаді прориву служили-воювали й інші дубровичани: зв’язківець Іван Лось, топографіст Олександр Шевело, радист Георгій Колотуша, старшина мінометної батареї Павло Мартинчик, пекар (і така професія потрібна на фронті) Михайло Горун. А ще Андрій Буткевич з Орв’яниці, ряд інших земляків. Разом призивалися в незвідане й додому поверталися разом. Роки йдуть, і нині з-поміж цих дубровичан залишаються живими лише Кренько та Іван Іванович Лось, тепер зовсім хворий.

Як і з кожного українського міста й села, багато юнаків, молодих чоловіків мусили, покинувши родини, йти у вир Другої світової. Одні з них повернулися до рідних домівок, інші довіку залишаються в землі Померанії чи Східної Прусії, під Варшавою чи Прагою – там, де наздогнали куля або осколок.

У кожного своя війна. Для багатьох земляків нею були національно-визвольні змагання, що тривали з 1939-го по 50-ті роки минулого століття. В тім чорнилі постраждало чимало родин, скалічено чимало доль, а за, мабуть, не зовсім точними даними, сім десятків дубровичан загинуло. Так склалася доля.

У кожного вона, доля, своя. Літописний дружинник князя Гліба Юрійовича, боєць Першого Дубровицького комуністичного повстанського полку в громадянську, радянський солдат чи вояк УПА – вочевидь кожний хотів жити. І якщо гинув, то в ім’я прийдешнього. Звучить ніби банально, але ж під списами, шаблями та кулями було не до банальностей. Те прийдешнє з часом ставало минулим, для нас воно – сьогодення, а ми самі – одне з прийдешніх поколінь. Живемо, і варто радіти життю.

Буває, чуєш, що, мовляв, живемо гірше, ніж хотілося-чекалося. Але за більш як тисячолітню дубровицьку історію коли було краще? І хто б схотів опинитися у вчорашніх-позавчорашніх днях? Для прикладу ось таке невелике порівняння. Колись Володимир Маяковський у відомій поемі писав не без деякої гордості, що «роззявивши вікна, стоять магазини», тобто користуйся ними кожний бажаючий. А ще кілька десятків років тому в Дубровиці тих же магазинів було обмаль: невеликий гастроном, продмаг на площі, «телевізор», «десятий», ще один – другий, і крупніші – універмаг з «Дитячим світом». Тепер же кількість магазинів у місті перевищує сотню, є й кіоски, а також сім торговельних центрів, понад десяток кафе. Додаймо й таку потрібну річ, як сім аптек (колись була одна), аптечні пункти і кіоски (раніше їх не було зовсім), а ще дві ветаптеки. І оскільки вони є, то, значить, є і користувачі, тобто ми з вами. А ми звикли до них, ідемо поруч і особливої уваги не звертаємо.

Колишній дубровичанин Лев Шварц нині живе у США, але кілька років тому приїздив до міста, де народився й виріс, і на зміни, що відбулися, увагу звернув. Його враження від побаченого тут: «Звичайно, не Америка, та все ж Дубровиця погарнішала, багато чим прикрасилася, стала цивілізованішою… Аж не чекав». А нам чекати нічого, ми тут живемо й маємо жити.

* * *

Надія Дурова дубровичанкою не була. Вона була «кавалерист-дівицею» - першою російською жінкою-офіцером, учасницею вітчизняної війни 1812 року проти Наполеона! А ще, через півтора століття, стала прототипом героїні відомого кінофільму «Гусарська балада». Її Литовський гусарський полк у 1810-1814 рр. дислокувався в нашому місті, й «кавалерист-дівиця» не обминула Дубровицю в книжці своїх спогадів.

І хто ж із колишніх дубровичанок забуде стежки дитинства, виднокола юності? Різні люди, різні долі, але приїздять вважай додому, зустрічаються з родичами й просто земляками, відвідують рідні могили, неспішно ходять помолоділим древнім містом. Неспроста в нас на вулиці Миру неподалік міського центру є пам’ятний знак світлої пам’яті дубровичан, розкиданих по світах, які не забули своєї малої Батьківщини. Встановлений він з ініціативи й підтримки родини Пилипа Шевело (Шевела). Людей, що волею непростої долі опинилися в Польщі або й народилися там, але пам’ятають про власне Дубровицьке коріння

Ну як же без Дубровиці, скажіте?

Олександр Стрижак